Мамі повідомили про загибель: боєць Нацгвардії розповідає про жахіття "Лісу чудес", важке поранення та дух переможця

Андрія Даньо двічі помилково вважали мертвим.

Івано-Франківець Андрій Даньо добровільно приєднався до оборони України відразу після початку широкомасштабного вторгнення РФ. На момент мобілізації 28-річний чоловік не мав жодного військового досвіду і навіть не проходив строкову службу, однак, на його думку, воїнська спадщина закладена в генах українців. Історична пам'ять відіграла важливу роль і для Андрія: він боровся з російськими окупантами на найскладнішому відрізку фронту — в лісах Кремінної. Проте, згодом він отримав важке поранення. Сьогодні його бойовий дух допомагає йому боротися вже за власне здоров'я.

Чоловік розповів свою історію на сторінках "Телеграфа".

До "великої" війни Андрій Даньо працював в сфері телекомунікацій, потім заробляв на життя тюнінгом позашляховиків. Інформаційне тло напередодні повномасштабної війни сформувало у чоловіка розуміння, що зосередження великих сил ворога на кордоні -- це не просто гра м'язами, а підготовка до реального нападу.

-- Вірив і усвідомлював, що, мабуть, так і станеться. Звісно, це не викликало радості, але вже десь у грудні 2021 року було зрозуміло: насувається щось недобре, -- пригадує Андрій.

Уже на початку зими 2021 року чоловік ухвалив для себе важливе рішення: якщо росіяни перейдуть кордон, він не залишиться осторонь і приєднається до Національної гвардії України. І саме так і сталося.

-- 24 лютого я завершив всі свої справи, і вже 25 лютого з'явився у військовій частині, -- розповідає боєць.

Прийнявши запрошення від товариша-військового, чоловік опинився в 50-му полку Національної гвардії ім. полковника Семена Височана. Сам Андрій не мав значного військового досвіду, окрім незавершеної військової кафедри та участі в страйкболі.

-- Можна сказати, що тоді у мене була певна українська мотивація. Недоброзичливці прийшли на нашу територію, намагаються нав'язувати свої правила, щось вказувати... Ну, отже, треба обороняти свою країну, свою землю. Ось і вся моя мотивація, -- розповідає військовослужбовець.

На старті своєї військової кар'єри Андрій проходив базову підготовку, готуючись до служби в піхоті.

-- А потім постало питання дронів. У нас з'явилися повноцінні штатні посади, і ми почали розвиватися фактично з нуля. У нашій частині був ще перший Mavic, який принесла якась волонтерка, і все. Він припадав пилюкою на складі і ніхто ним навіть не займався. Ми знайшли людей, які трошки в тому тямлять, і почали навчатися, -- розказує боєць.

Отже, Андрій здобув спеціальність аеророзвідника. Його перший бойовий виліт відбувся на сході України, і зразу ж на одному з найгарячіших фронтів української оборони — в Серебрянському лісі, який військові між собою називають "Ліс чудес".

-- Там постійно тривають бої. Це дуже складний напрямок. Це лісиста місцевість, де відстань до ворога дуже мала, а інтенсивність боїв висока. Проти техніки ворога важко працювати, оскільки ліс приховує її від дронів. Бойові дистанції настільки короткі, що можна навіть камінням кидатися. Між позиціями всього 100-150 метрів. Немає ніякої "сірої" зони в два-три кілометри. Тут "сіра" зона становить всього 100 метрів, -- розповідає військовий.

Окрім того, на цьому напрямку ворог безперервно вводив у бій підготовлені сили.

На нашій ділянці фронту діяли підрозділи "Барс" (бойовий армійський резерв ЗС РФ. -- Ред.), частково -- "Ахмат", а в основному проти нас у перші місяці кидали десантників. Потім, коли їхні десантники закінчилися, на зміну їм прийшли мобілізовані резервісти. Проте основну ударну силу під час штурмів становили спецпідрозділи. Російська армія була підготовлена і оснащена технікою та боєприпасами в рази краще за нас. На кожен наш пост приходилося десять їхніх. Там танк міг приїжджати два-три рази на добу, розряджати цілий боєкомплект (приблизно 30 снарядів) і від'їжджати. А ми змушені були економити на всьому, -- розповідає співрозмовник.

Шалений тиск окупантів врешті призвів до того, що в квітні 2023 року чоловік отримав важке поранення.

-- В той день у нас була задача працювати через річку Сіверський Донець. І на моменті підготовки до вильоту вийшло так, що я не був в укритті, і мені прилетіло. Маю підозру, що це був СПГ (станковий протитанковий гранатомет. -- Ред.), бо фактично прилетіло без звуку. Дуже близько вибух був і майже без уламків, -- згадує військовий.

Внаслідок вибуху нацгвардієць втратив руку. Побратими Андрія спершу вважали, що він загинув, але чоловік дав про себе знати, що живий, тому його терміново евакуювали до лікарні.

-- Вибух серйозно пошкодив м'язи моєї ноги. До того ж, кістка була зламана в кількох місцях, і в лікарні почали відмовляти нирки. Два дні мене тримали на діалізі, а потім лікарі повідомили, що необхідна ампутація ноги, інакше вони мене не врятують. Інших варіантів у мене фактично не залишалося, -- згадує чоловік.

Якраз у цей період Світлана, мати Андрія, отримала з військкомату повідомлення про загибель її сина... Таким чином, нацгвардієць був "похований" вдруге. Проте, на щастя, після ампутації ноги, чоловік знайшов у собі сили продовжувати жити та розпочав боротьбу за своє здоров'я.

Військовий розповідає, що, хоча морально впоратися з втратою двох кінцівок було важко, це не стало для нього трагедією. Він був обізнаний про сучасні технології протезування і знав, що навіть з такими серйозними травмами можна жити повноцінним життям.

-- Але я втратив зір. Одного ока у мене взагалі нема, а інше тільки світло відчуває, -- каже Андрій.

І втрата зору стала вже серйозною проблемою. Нацгвардійцю потрібна операція по протезуванню рогівки. Її зголосились зробити лікарі за кордоном, але...

— Я подав документи для виїзду за кордон, нас запросили до Нідерландів, але вже дев'ятий місяць жодного прогресу. Чи вони не можуть, чи не знають як, чи просто не хочуть... — нарікає військовослужбовець.

Наразі Андрій шукає місце для проведення необхідної операції. Як з'ясувалося, для цього не потрібно летіти за океан. Навпаки, слід повернутися на батьківщину, адже одеські медики погодилися надати допомогу, що дає надію на українських лікарів. Однак, протезування рогівки, на жаль, не гарантує повного відновлення зору. Тому, завдяки спеціальним програмам, Андрій вже освоїв користування телефоном та комп'ютером. Ба більше, він навчився ходити на протезі, що є надзвичайно складним завданням для людини з втратою зору.

-- Маленькими кроками я почав адаптуватися, хоча ампутація в мене досить висока: ноги взагалі немає, а протез закріплюється через пояс. Ходити я можу. Можу пройтися з кимось або за допомогою підтримки, але на короткі відстані -- це здійсненно. Проте, я все ж таки віддаю перевагу візку, оскільки це більш мобільний варіант у моїй ситуації, адже коли немає зору, це безпечніше. Я не бачу поверхні, не бачу, куди можу ступити, і це створює певні труднощі, -- пояснює співрозмовник.

Поруч із ним завжди знаходяться його мати та кохана. Андрій планує після реабілітації допомагати Збройним Силам України з ремонтом і розробкою дронів. Хоча складання безпілотників на кухнях виглядає вражаюче, військовий підкреслює, що у цій галузі необхідні кваліфіковані фахівці.

-- Те, що люди роблять, все одно треба контролювати. Здавалося б, там все просто: шлейфи підключив і все. Та ні! Багато чого треба перепаювати, перевіряти, тому що це військовий продукт і треба, щоб в ньому мінімально було точок відмови. Відповідно, це не можна зробити на кухні, -- підкреслює нацгвардієць.

Чоловік щиро прагне перемоги, бо по-іншому не може бути.

-- Коли звертаємося до нашого минулого, стає очевидним, що ми завжди були нацією воїнів. Це частина нашої суті. І як свідчить історія, ми завжди здобували перемоги. Це закладено у нашій генетиці, -- підсумовує Андрій Даньо.